Андеграунд Дружківки

Росте інтерес до творчості художників 1960-х років. Особливо до тих, хто творив усупереч офіційному мистецтву, приєднуючись до альтернативних течій. Таких відступників було чимало. У Дружківському історико-художньому музеї зберігаються декілька робіт, які не часто бачив глядач на виставках. Картина київського художника І.П.Григор’єва «Останній трамвай іде в парк». Майже не виставлялась. На ній зображено декілька кондукторів, що сидять у вагоні з пригніченим світлом. Тема «героїки трудових буднів» для 60-х років ХХ сторіччя не нова, але тут під іншим кутом подана.

Портрет А.Я.Бондаря

Молодий художник свідомо не наводить лоску, а зображує людей виснажених роботою після трудового дня. Через своє особисте спостереження передає втому дівчат і виказує ставлення до їх невдячної праці. Сюжет полотна свідчить про неординарне мислення автора.   Картина не випадково опинилася у Дружківці. На фотографіях  із фонду музею за 1959 рік  зображено групу людей на київській вулиці. Молодь у піднесеному настрої, майже усі щойно захистили свої дипломи. На обох фотографіях є киянин Ігор Григор’єв та дружківець Микола Черкашин, вони разом навчалися у Київському художньому інституті. Тоді, у 1959 році, Черкашин не зміг отримати диплома бо робота була визнана слабкою. Художники навчалися у професора Григор’єва (на цей раз Сергія Олексійовича  відомого митця), який потачок нікому не давав, привчав молодь мислити, наполегливо працювати.

У Дружківці поразку Миколи Черкашина на екзамені боляче сприйняв, як свою особисту Олексій Бондарєв – керівник студії образотворчого мистецтва. Микола займався у нього до інституту. Олексій Якович прикладав зусилля, щоб учень продовжив працювати над дипломним полотном. Для Олексія Бондарєва то теж був іспит, тим більше, що він сам колись навчався у Київському художньому інституті  з першою хвилею студентів з Донбасу. У 1930-х роках там же навчався Сергій Григор’єв з Ворошиловграду, який пізніше стає викладачем інституту. Олексій Бондарєв з Сергієм Григор’євим особисто знайомі за членством у «Об’єднанні молодих митців України» (ОММУ), де всі вчилися новому у мистецтві. У 1934 році Бондарєв повернувся до Дружківки і все життя був завзятим пропагандистом образотворчого мистецтва у заводському будинку культури де відкрив картинну галерею та вчив усіх охочих малювати.  Григор’єв багато працював у області станкового живопису, приймав участь у виставковій діяльності, став професором.

Здається Миколі Черкашину пощастило бути учнем спочатку у Бондарєва, а потім у відомих митців КХІ  серед яких С.О.Григор’єв.  Але стіляга Черкашин не квапився здобувати освіту, тому і у 1960 році знову провалився на екзамені. Та наполегливість Бондарева прокладала йому путь у мистецтво. Олексій Якович згадував: «Я, та подружжя студійців Захарченко поїхали до Києва. У червні 1961 року ми були на захисті диплому Черкашина. Я звертався до комісії на чолі з Модоровим та захищав картину «Ковалі», яка писалася з бригади Юрченко у цеху Дружківського машинобудівного заводу. Наша підтримка сподобалася членам комісії і студентам. Вони нам вручили етюди та академічні роботи». Бондарєв привіз ті художні дарунки до Дружківки, демонстрував їх у заводській галереї, а пізніше деякі з них передав до музею.

М.Черкашин отримав диплома, та дуже довго шукав себе у мистецтві, але так і не знайшов, можливо лінувався писати про те, що хвилювало, про що писали більш сміливіші його сокурсники. Миколі вдавалися монументальні полотна, залишилися фотографії тих робіт. У музейному фонді знаходяться декілька його етюдів: «Ялта», «Тополі», «Маркшейдер Вітя» де Микола не виказує динаміки і сили творця. Сутність його, як особистості точнісінько передав інший художник – Володимир Демидович Сахненко  «Портрет Черкашина». Спостережливий Сахненко зобразив інертність Миколи. Портрет виконано на контрастах чорних контурів та жовтого обличчя, зеленого келиха, червоного вогника сигарети. Художникам 1960-1980-х потрібна була сміливість, щоб відкрито зображати негативні соціальні явища, такі як пияцтво. Але сам Володимир Демидович мав особисту думку про людей із келихом вина. Володимир вважав, що зовнішні обставини не здатні нашкодити сильній людині бо сила всередині творця. Неформали, як правило, натякали на недолік. До них це робили хіба що художники-плакатисти та художники-карикатуристи. Якщо Володимир Сахненко і натякав на недолік так то на внутрішню професійну бездіяльність Миколи. Зовсім по іншому Володимиром писався  портрет керівника студії Олексія Бондарєва: засмагле обличчя за великими окулярами, загадкові холодні півтони одягу і фону окреслені стрімкими лініями, які здається рухаються і в одну мить можуть змінити думки і дії наставника. Сам Сахненко був людиною  неординарною, здатною на рішучі кроки. Таким його запам’ятав товариш по навчанню  Ілля Кабаков (разом жили в студентському гуртожитку при інституті ім.Сурікова). Володимир з третього курсу пішов з інституту із-за непорозумінь з викладачами, які не сприймали його манеру письма. Працював у Тулі, відбувся як художник театру і кераміст, став членом Союзу художників. Іллю Кабакова тепер теж знають всі цінителі мистецтва як художника концептуаліста, що не відмовляється від свої принципів у творчості. В 1990-ті  він емігрував до Америки де здобув світову славу.

Творчий шлях Миколи Черкашина здавався би зовсім сумним якби не історія з його дипломом, завдяки якій в нашому музеї представлена творчість Ігоря Григор’єва, Мойсея Вайнштейна, Олександра Пащенко, Олексія Полянського.

Київський художник Ігор Григор’єв залишився у столиці та працював за фахом, але  теж не вписався в офіційний формат. Його творчість пізніше буде віднесено до «суворого стилю», а квартиру Ігоря Павловича назвуть штабом столичних шестидесятників. Серед художників, що навідувались до того штабу числився Опанас Заливаха, Алла Горська, Віктор Зарецький а також наш земляк Мойсей Вайнштейн.

М.І.Вайнштейн пам’ятав про Дружківку, але ті спогади були вочевидь сумними бо пов’язані з утратою батьків в воєнний час, дитячим будинком. Підлітком не думав про мистецтво, та старший брат Володимир наполягав на тому, що у Мойсея є хист. У 1965 році закінчив КХІ, його творчість стає все помітнішою з роками. Два портрети Вайнштейна, що знаходяться у Дружківці слугували взірцем для відвідувачів студії, а зараз вони зберігаються у фонді нашого музею.

Інтерес до нового у мистецтві завжди виявляли у Дружківці. Тутешнім штабом обговорень та зустрічей була та сама студія образотворчого мистецтва під керівництвом Олексія Бондарєва, який беріг дарунки від художників, пишався ними, розуміючи, що не все одразу може продемонструвати у заводській картинній галереї. Роботи Володимира Сахненко взагалі ховав за іншими полотнами – такі вони були не звичні для ока.

Донині згадуються часи, що проводив зі студійцями іще один митець із роду Сахненко – Віктор, теж художник, як його брат Володимир. Віктору Івановичу Сахненко, що пройшов дорогами війни, два роки жив у Румунії, закінчив Київський художній інститут ніяково працювалося у Донецькому художньому фонді. Він хотів писати не по «вказівці зверху», а своє – що через серце йде. Це сталося, коли переїхав до Мінська: писав картини, займався книжною графікою, викладав у Театральному інституті. Після хрущовської відлиги у нього з’явилася змога знову бувати за кордоном. На фотографіях 1972 року Віктор Сахненко ходив зі студійцями на пленер, з піднесенням розповідав про подорож до Італії, усім початківцям дарував гарні закордонні пензлі. Музей має велику колекцію робіт земляка Віктора Івановича Сахненко і останній період його творчості вважається найсміливішим за колоритом і тематикою.

Бондарєв умів залучати до поповнення заводської галереї художників, з якими зустрічався на виставках і семінарах. Так до нашого міста потрапили роботи відомих латвійських художників – Станіслава Крейця «Біля моря» та етюд Адольфа Мелнаре «Село». С.Я.Крейц – один з видатних представників латишського тонального живопису, що прагнув до емоційного розкриття природи. Він присвятив свою творчість морю та мешканцям рибачих поселень. Став відомим мариністом Латвії, творчість якого цінують в інших країнах а особливо в Японії. Майстер живопису та викладач у школі мистецтв А.Мелнарс був представником авангардного руху. Обидва художники у 1930-х роках вчилися у майстерні видового живопису В.Пурвітіса.

У 1990-х роках змінився політичний курс. Молодь, яка зростала у студії демонструвала у творчості ті зміни що відбувалися у суспільстві. Незручні теми обрав для своїх живописних та графічних робіт  Володислав Марко. Він доніс свою громадську позицію до глядача в картинах «Барви України», «Ніч Маковія», «Зрада». Живописна манера письма схильна до інтуїтивної, а поруч з цим привертає увагу зміст, пронизаний духом націоналізму. Крім того В.Я.Марко звертається до тем голодомору, політичних репресій, екологічних катастроф. Володислав сміливо заявив, що живопис робить його людиною, вчитися у кого б то не було він не бажає. Цей підхід нагадує позицію Володимира Сахненко, який теж не бачив для себе гідних вчителів. Їх думки мають право на існування, тим більше, що художники стали помітними.

Неформальне мистецтво ХХ сторіччя це вже сучасний тренд. Про великі об’єднання художників-неформалів, що були у столиці України та інших великих містах написані книги. Сьогодні ми вдячні тим людям, які зберегли мистецтво андеграунду у нашій Дружківці. Свідомо чи ні, але повага до живопису  взагалі, існує у нашому місті завдяки Мефодію Речману, Леоніду Кумельскому, братам Сахненкам, Федору Костенко, Олексію Бондарєву та іншим творчим особистостям. Тепер постає інше питання – наскільки глибоко ми будемо піддавати забуттю офіційне культурне надбання радянського періоду? Невиконаним залишається одне домашнє завдання: навчитися поважати творчу свободу.

Тетяна Гришуніна – молодший науковий співробітник Дружківського історико-художнього музею.

Понравилась статья? Поделитесь ею в соц. сетях!

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован. Обязательные поля отмечены *

Вы можете использовать это HTMLтеги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>