Дружківський історико-художній музей

молодший науковий співробітник  — Т.Б.Гришуніна

ГАВРИЛІВКА — ЧОМУ ТАК НАЗИВАЄМО?

Краєзнавча версія присвячена 240-річчю міста Дружківки

Виникнення Дружківки пов’язане з заселенням цих земель у другій половині XVIII століття. Тоді підходив до завершення багаторічний військовий конфлікт між Російською та Османською імперіями. В результаті підписувалися мирні договори, і степові території йшли під контроль Росії. В черговий раз після підписання Кючук-Кайнарджийського миру (1774 рік) продовжилася колонізація південних районів. Основним керівництвом залишався «План про роздачу казенних земель до їх заселення». Землю могли отримати люди «будь-якого звання» крім кріпаків, за умови, що вони стануть військовослужбовцями або поселенцями.

    Звернемо увагу на центр нашого міста. З тих самих часів територія зветься Гаврилівкою. Назва зберігає інформацію про її першого власника, а точніше про власників. Гаврилових було двоє. «Геометричний спеціальний План Бахмутського повіту села Гаврилівки з належними до неї всіма землями, яка знаходиться у володінні поручика³ Сергія Парфенова сина Гаврилова. Межування вчиненого від 1781 року …, а знову знято в 1804 році …» [1]. Серед джерел інформації минулих століть важливе місце займають географічні, топографічні, статистичні описи. В «Економічних примітках до плану» зазначено, що Гаврилівка мала одну вулицю на 5 дворів із населенням 37 осіб. Село розташоване на правій стороні річки Казенний Торець в 45 верстах від міста Бахмут.

«… Ріллі 640 десятин 1200 сажень
Сінного покосу 764 десятини 1426 сажень
Під садом 3 десятини 1200 сажень
Незручних місць 80 десятин 2000 сажень
Під поселенням городами гумнами 4 десятини 1700 сажень
Під дорогами 3 десятини 200 сажнів
Під солонцями 66 десятин 2100 сажень
Під половинами річок Казенного і Кривого Торця
Яри ​​відвершки крутість гір 10 десятин 2000 сажень
А разом у всій окружній межі 1 494 десятини 326 сажнів … » [2].

         На той час володіння Гаврилова відносилися до Бахмутської волості, яка в свою чергу входила до складу Бахмутської провінції Азовської губернії.    Переселенці отримували пільги в торгівлі, тимчасово звільнялися від податей. Земельні наділи для військових – рангові дачі² роздавали як частку платні за службу для всієї сім’ї та відповідно до рангу. Офіцери, що мали гроші купували додатково землі і засновували села, куди залучали селян з інших губерній. Так само  вчинив і Сергій Гаврилов. Поруч з небагатолюдною ранговою дачею Гаврилівкою знаходилося його ж село Олексіївка з населенням 565 осіб. Гаврилівка з Олексіївкою розташовані одна біля одної, причому Олексіївка старша, бо виникла у 1778 році, вона заможніша, загальна площа володінь солідніша.

Часом складається хибне уявлення про місце знаходження об’єкту бо топоніми «Гаврилівка», «Олексіївка», «Катеринівка» та їм подібні зустрічаються неодноразово в близько розташованих волостях і повітах. Цікавимося тільки землями Сергія Гаврилова. «Геометричний спеціальний План Бахмутського повіту села Олексіївки з належними до неї всіма землями, яка у володінні знаходиться підпоручика¹ Сергія Парфенова сина Гаврилова. Межування вчинено в 1778 році …, а знову зняте 15.10.1803 року» [2]. В «Польовій записці» зазначено [3], що в селі Олексіївці загальна площа землі — 8044 десятини⁴, з яких орної землі 1520 десятин 2000 сажнів.

В ті ж роки прийнята нова форма обліку населення – ревізії, або подушний перепис. В 1781 році почалася IV ревізія, яка охопила віддалені та тільки заселені райони. Вона фіксувала загальну чисельність та етнічний склад мешканців імперії. В Олексіївці «сто п’ятнадцять дворів, в них малоросійських чоловічої статі селян – 299, жінок – 240 та великоросійських чоловічої статі – 14, жінок – 12».

Казенні та приватновласницькі землі періодично піддавалися перевіркам. Копітка польова робота давала можливість точно встановити межі поземельних володінь, уникнути суперечок між поміщиками-сусідами.

«… Сам власник підпоручик Сергій Парфенов син Гаврилов через це
оголошую зазначене за мною в Бахмутському повіті село Олексіївка
з належними до нього землею і всякими угіддями
відводити буду по самій сущій справедливості
в тих межах і місцях де повітовим у володінні
як точно нині я володію не захоплюючи чужих земель
і не поступаючись своїх в стороннє володіння
для отримання від інших і в випадку з сусідами
суперечок не чинитиму поступати стану з усякою тихістю
оголошую саму істину при тому відводі казенних Засік Державних
порозжих земель і виморочного нерухомого маєтку
де яких знайду тих ні для чого звичайно не приховаю
під час межування на межу прибуду неодмінно в указаний час
на межі самовільно без відома Землеміра не відлучуся
і на межу більше необхідного числа людей брати не буду
і на вимогу ж Землеміра як під команду так під справи
інструменти належне число запряжених підвод
також в поняті скільки треба буде робітних людей давати
без заперечення до польових межевзисків
і після закінчення межування до межових книг і плану
руку прикладати стану сварок бійок і ніяких худих
і бридких указом вчинків робити не буду
в іншому ж випадку піддаю Себе всім запропонованим
в межових інструкціях положенням … » [3].

При межуванні земель у 1781 році Бахмутський повіт входив до складу Азовської губернії. Вже через два роки адміністративно-територіальний поділ було переглянуто. Бахмутський повіт став входити до складу Новоросійської губернії. При повторному межуванні 1804 року Бахмутський повіт став частиною Катеринославського намісництва. Загрози з боку кримських татар припинилися, різко росла чисельність населення провінції. Степ в короткий термін став привабливим для життя. Дослідниками Азовської губернії в 1781 році відмічено, що на просторах «велике заведено скотарство: кінське, рогатої худоби й овечі заводи». Конярство завжди було традиційним видом діяльності степових кочівників, вільних селян, козаків. Більшість військових людей, всю службу також проводили в сідлі. До того ж Військова колегія рекомендувала офіцерам купувати коней відповідно до чину. Штаб-офіцер легкої кавалерії не міг їздити на коні дешевше 70 рублів, обер-офіцер дешевше 60 рублів при ціні на солдатського коня 20 рублів. Вирощування коней для армії являлося вигідною справою. Кожному гусарському полку (10-11 ескадронів) потрібно від 100 до 120 коней на рік для заміни. Наприкінці XVIII століття по всій країні налічувалося близько 250 приватних кінних заводів.

Гаврилов, придбавши землі вздовж берегів річок, без сумніву, приділяв увагу конярству і скотарству, адже під пасовиська і сіножаті у двох селах відведені сотні десятин. Крім цього селяни на його землях займалися хліборобством та вирощуванням волокнистих культур. Докладніше про заняття вільних селян на територіях сучасного міста Дружківки дізнаємося зі Справи Межового фонду за 1803 рік де зберігся опис маєтків, зроблений самим Сергієм Парфеновичем.

«… Сам власник підпоручик Сергій Гаврилов оголошую
значиме за мною в Бахмутському повіті село Олексіївка
з правого боку річки Казенний Торець і дачею простягається
вздовж річок Казенного Торця і Кривого Торця
Річки в різний літній час глибиною бувають в чверть аршина
і шириною в 10 і 15 сажнів в них риба: щука окунь плотва лини, які по
улову використовуються для селянської витрати
Річка Лозова в яру Берестовому течію має малу в ній риби немає
Жителі водою користуються із зазначених річок і з виритих колодязів
яка для вживання людям і худобі здорова
На сіропісчаній землі краще родиться жито пшениця є й інше насіння
Сінні покоси травою посередні Ліс росте по ярах дров’яний
берестяний грушевий терновий В полях звірі вовки та зайці
Птахи ворони сороки щиглики стрепета жайворонки перепілки
Селяни знаходяться на Угоді промишляють хліборобством
до чого вони старанні Землі на поміщика орють 150 десятин
а решту всю на себе заорюють Жінки крім польової роботи
вправляються в домашньому рукоділлі прядуть льон коноплі
вовну тчуть полотна і сукна для свого вживання і на продаж
До цієї казки села Олексіївки власник
підпоручик Сергій Парфенов син Гаврилов руку доклав» [3].

Зобов’язання казенних селян перед поміщиком то є Угода. За відведений наділ землі вони відбували певні в місцевих положеннях повинності. В перші роки поселенцям надавалися пільги, не допускалося закріпачення, не допускалися репресії до утікачів. Місцеві домовленості постійно змінювалися не на користь селян, але все ж їх положення було кращим, ніж становище кріпаків, яких можна було продавати-купувати або міняти.

Гаврилов володів кріпосними селянами [5]. «Купча кріпость» від 05.05.1795 року, в якій зазначено, що поміщик підпоручик Крістіан (Християн) Іванович Груберт продав підпоручику Сергію Парфеновичу Гаврилову і «спадкоємцям його в вічно спадкове володіння» кріпаків Никифора Федорова з дітьми, за яких отримав 96 рублів. Груберт пояснює, що селяни ці дісталися йому по купчій 1791 року від Курського поміщика підпоручика Івана Бердіхіна, а «тому Бердіхіну за такою ж купчою від сестри його, Гаврилова — Текли Лопатинської». Текла Парфеновна Лопатинська дружина Бориса Лопатинського, який служив секретарем у палатах кримінального суду Харківського намісництва, вона ж сестра Сергію Парфеновичу Гаврилову.

Наступна «Купча кріпость» від 09.05.1795 року [6]. Фігуранти ті ж. Підпоручик Бахмутського повіту Груберт продав підпоручику Гаврилову кріпаків Прокопія Трубача і Євдокима Талакаєва (знаходиться в бігах) «… за останньою 1782 року ревізією написаних за згаданою Теклою Лопатинською при місті Бахмуті».
    Крістіан Груберт в 1790 році купив Олексіївку у Олексія Анненкова, і знаходилася вона приблизно в п’ятнадцяти верстах від Олексіївки, що належала Сергію Гаврилову. З якоїсь причини Євдоким Талакаєв пішов з Олексіївки (Груберта) в Олексіївку (Гаврилова). Поміщик міг купувати кріпака-утікача за умови необхідності працівника в маєтку. Кріпак оголошувався утікачем, якщо не виконав зобов’язання по попередній угоді. Новий власник брав на себе всі борги (недоїмки), які у того залишилися перед колишнім господарем.     

Того ж місяця Сергій Гаврилов купував у орловського підпоручика Олексія Шведова хлопчика Олексія Сергієва з Єльця за 50 рублів і зобов’язався «за проданого малолітнього селянського сина казенного всякі державні податі платити і за нинішньої нової ревізії показати його за собою…»[7].  До скасування кріпосного права дітей з самих знедолених сімей могли продати іншому поміщику. Новий власник отримував невелику допомогу від держави на утримання дитини, причому за хлопчиків платили в два рази більше ніж за дівчаток. Згодом кріпосні могли піти на рекрутську службу, іноді замість панських дітей. Подібні питання вирішував поміщик.

Про другого поміщика Гаврилова знаходимо інформацію в статті «Нові сторінки історії Бахмутського купецтва Донбасу XVIII — початку XX століть» написану відомим істориком Сергієм Татаріновим. До кінця XVIII століття Бахмутський повіт значно поповнився новими поселеннями де всі землевласники незважаючи на кліматичну нестабільність степового регіону намагалися розвивати тваринництво і вирощувати зернові культури. Пшениця, жито, овес приносили дохід, ярмарки славилися продажем товару для потреб сільських мешканців. У великій кількості виникали підприємства, які переробляли сільськогосподарську продукцію — млини, олійниці, саловарні, крупорушки, винокурні. Закипіло господарське життя — проявився купецький прошарок суспільства. С.І.Татарінов в своїй статті повідомляє:

«…розвиток торгівлі сприяв формуванню купецтва. В 1780 році в Бахмуті значилося 163 купці. В основному це були купці 3-ї та 2-ї гільдії, капітал яких становив від однієї тисячі до десяти тисяч рублів на рік. Тільки в одного купця Парфена Гаврилова, який належав до 1-ї гільдії, капітал перевищував дванадцять тисяч рублів. Парфен Гаврилов був найбагатшим купцем не тільки в Бахмутському повіті, а й у всій губернії» [8].

Дана інформація підводить до логічного висновку, що Сергій Парфенович Гаврилов – це син Парфена Гаврилова. Завдяки підтримці заможного батька молодий підпоручик залучав людей для господарювання на цілині. Гаврилівку отримав, як плату за службу, а на придбання Олексіївки, швидше за все, Парфен виділяв гроші. Не надто балував сина, але давав можливість зайнятися справою.

Існує ще один факт, який доповнює версію родинного зв’язку. Сам Парфен Гаврилов знав наші місця задовго до придбання земель його сином. На території сучасної Дружківки за ним значився хутір з 1768 року, він так і називався — «Хутір купця Гаврилова», був розташований в межах сучасної Яковлівка і Нахаловки [9]. То була гранична кромка козацьких земель і, здається, Парфен зумів з козаками знайти спільну мову. Купецькі хутора виникали там, де проходили шляхи сполучення, де з’являлася можливість продавати товари. Парфен мав дохід з продажу бахмутської солі, зерна, м’яса, спиртних напоїв. При набігах кримчаків місця торгу страждали від розорення. Як раз про таке збройне зіткнення «в урочищі Паршаківка» повідомлялося раніше нашими істориками-краєзнавцями Володимиром Качуром та Юлією Пивовар. Перемога козаків у бою під Паршаківкою і є згадка про хутір купця Гаврилова, адже формою імені Парфен є розмовно-побутова версія Паршак або Пáрша. У 1781 році ці земельні угіддя стали належати Миколі Аршеневському. Таким чином, змінивши власника Паршаківка (від імені Паршак) стає Миколаївкою (від імені Миколай).

    В той же 1781 рік виникла нова Гаврилівка, тільки з другої сторони річки, точнісінько напроти колишнього хутора купця Гаврилова и значилася вже за Сергієм Парфеновичем. Площа нової Гаврилівки становила 1628 гектарів «разом у всій окружній межі». Починалися володіння на місті злиття Кривого та Казенного Торця. В матеріалах межування земель підпоручика Сергія Гаврилова ретельно прописані «суміжні власники Бахмутського повіту», простіше кажучи, сусіди: Дружківка, Катеринівка, Паршаківка (вона ж Миколаївка), Копіївка (вона ж Василіївка) були у володінні генерала Миколи Аршеневського. Софіївка належала статському раднику Василю Бантишу (він був першим на нашій території землевласником з великого роду Бантишів), Павловка – капітану Федору Іванову, село Райське належало Ізюмському повіту і було на той період у володінні капітана Євграфа Хлопова. Причому між поміщицькими наділами Гаврилова та Хлопова знаходилася «відхожа земля». Тут мається на увазі якась загальна для всіх територія, куди приходили на короткий час для промислу або заготівлі.

«суміжні зі мною дачі і власники Бахмутського повіту перше
село Гаврилівка володіння мого ж підпоручика
Сергія Парфенова сина Гаврилова
друге село Дружківка з селами Паршиновою вона ж Миколаївка і Катеринівка
володіння таємного радника і кавалера Миколи Яковича Аршеневського
третя село Копіївка вона ж Василівка володіння його ж пана Аршеневського
четверта село Софіївка володіння статського радника Василя Бантиша
п’ята … Павлівка капітана Федора Федорова сина Іванова
шоста відхожа земля належить Ізюмському повіту до села Райського
капітана Євграфа Миколаєва сина Хлопова, іже у моя
Ізюмського повіту село Райське володіння його ж
капітана Євграфа Миколаєва сина Хлопова;
До цієї казки села Олексіївки власник підпоручик Сергій
Парфенов син Гаврилов руку доклав / тремтячим почерком /» [3].

    Є сподівання, що поміщики жили в злагоді один з одним, усвідомлювали небезпеку «дикого степу», господарювали, торгували і охороняли одночасно. Військова напруга між імперіями довго не вщухала, навколо періодично розквартировували солдат гусарських полків, яким вони поставляли коней і їжу. Освоюючи нові території, зверталися до перевірених на цій землі способів виживання, таким як тваринництво.

Висновок

З 1781 року Гаврилівка не міняла своєї назви тим самим підкреслюючи ступінь поваги до починань купця першої гільдії Парфена Гаврилова та підпоручика Сергія Парфеновича Гаврилова. Завдяки батькові Сергій не бідував, на відведених землях займався скотарством і хліборобством. Олексіївка за ним числилася 1778 — 1804 (9) роки та Гаврилівка 1781 — 1804 роки. Сергій Парфенович впевнено заселяв Олексіївку, а не рангову дачу Гаврилівку, до маєтку залучав вільних селян та купував кріпаків у таких же служивих людей, як він сам. Більше ніж за два десятиліття свого господарювання не розгубив території та людей, що на них мешкали. Після діяльності Гаврилових землі вже ніколи не були порожніми, їх купували інші не менш заможні купці-підприємці, які поступово переходили до більш передових методів господарювання. В кінці XIX століття Гаврилівка стала іменуватися робочим селищем, на її території запущені в експлуатацію промислові заводи (Донецький чавуноливарний і Торецький сталеливарного-механічний). У короткий термін селище стає центром міста Дружківки.

¹Підпоручик — обер-офіцерський чин, 1-й офіцерський чин у інфантерії (піхоті), артилерії, інженерії, кавалерії.

²Рангова дача — ділянка землі, що отримується людьми служилими як частка платні за службу. Військові отримували землю за умови, що заселять її в установлений термін.

³Поручик — чин, військове звання молодшого офіцерського складу, відповідне званню лейтенанта. У козацьких військах поручику відповідав чин X класу — сотника.

⁴Десятина — стара міра земельної площі дорівнює 1, 09 га.

Джерела та література

1. РГАДА, Ф.1354, Оп.112
2. РГАДА, Ф.1355, Оп.1, д.372
3. РГАДА, Ф.1308, Оп.1, д.570
4. РГАДА, Ф.1308, Л13, 13об.
5. ЦДІАК, Ф.1821, Оп.1, д.42, л.17
6. ЦДІАК, Ф.1821, Оп.1, д.42, л.19
7. ЦДІАК, Ф.1821, Оп.1, д.42, л.23
8. РГАДА, Ф.192, Оп.1, Катеринославська губ, буд.3
9. Татаринов С.І. Нові сторінки історії Бахмутського
10. РГАДА, Ф.1355, Оп.1, д.372, л.212